Популярне

Останні публікації

Вхід на сайт

Логин
Пароль
 
Реєстрація на сайті!
Забули пароль?

Шлях кольорових мрій



photo-cheliuskina2.jpgНапевно стати волонтером ЄВС та змінити все моє життя було долею. Тому що мій проект просто впав мені на голову, і я й не помітила, як покинула все своє звичне життя у Києві та відправилася в авантюрну подорож. Чесно кажучи лише сівши до автобусу на Київському автовокзалі, я усвідомила, що уявлення не маю куди і для чого їду. Що я буду там робити, не кілька тижнів чи місяців, а один рік! Але шляху відступу вже не було, мій автобус почав свій шлях до Риги, і краєвид за вікном поступово змінився з зеленого весняного на засніжений морозний. Я прибула до холодної прибалтійської столиці 1 квітня 2011 року…
Я мала дві весни, першу звичну вдома, а другу вже там у Латвії. Але саме цю неповторну північну весну, темно-бордові проліски і хороводи незвичних квітів, я назавжди збережу в своєму серці. Саме вона є і залишатиметься весною мого життя. Порою коли я дізналася, що таке життя і як його треба цінувати.
Маленьке затишне містечко Сигулда, неподалік від Риги, стало моїм новим домом. Це чарівне місто – столиця зимового спорту та екстріму, і водночас чуйних і добрих сердець. Саме тут, на схилах лижних курортів, була заснована організація «Сerību Spārni» (Крила надії). І я вважаю величезною честю стати частиною цього неповторного проекту. Основною задачею Сerību Spārni є робота з дітьми інвалідами та їх родинами. Але насправді СS і є одна велика дружня сім’я, котра прийняла мене одразу як ще одну доньку.
Я не мала конкретних задач, і перші дні просто насолоджувалася компанією прекрасних діток, гралася з ними, танцювала, і навіть каталась на лижах. Другого тижня я почала роботу у школі. Мій клас мав лише 5 учнів з невеликими вадами розвитку, навіть непомітних неозброєним оком. Але звичайно, знайомлячись ближче, я усвідомила, що всі з моїх малюків мають проблеми. Такий милий та чуйний Етгарс, наприклад, зовсім не вмів складати букви в слова, його мозок не сприймав логіки читання. Інші мої малята мали проблеми з математикою.
Я стала не тільки учителем малювання та технологій для них, але й помічником на інших уроках. Проблема мовного бар’єра, майже не торкнулася мене, оскільки учителька Інета, допомагала мені як перекладач та прекрасний наставник. На моїх же власних уроках, мене рятували малюнки, інколи мені навіть не вистачало дошки, щоб викласти всю мою думку, зараз я шкодую що не робила фото всіх тих розмов на дошці.
photo-cheliuskina3.jpgЯ й не зчулася як мої дітлахи стали для мене найріднішими, а латвійська мова перестала бути незрозумілою та дивною. Кожного ранку я прокидалася і бігла на шкільний жовтогарячий автобус, що спинявся біля мого будинку рівно о 7:24, й не хвилиною раніше чи пізніше. А дітвора протирала своїми рученятами скло, щоб побачити як дивна вчителька знов запізнюється і біжить з усіх ніг. Вони вставали, підбігали до мене, обіймалися і щебетали щось так швидко, що мого знання мови не вистачало зрозуміти бодай одне слово.
Після школи я йшла до нашого центру, де мене вже чекали інші мої учні. Вони вражали мене своєю мужністю, коли тихенько ховали милиці під стілець, і з життєрадісною посмішкою чекали, коли я дістану пензлики та фарби і ми почнемо малювати.
Потім у нас були уроки хореографії, де ніхто з наших малюків не мав жодних вад, де панувала лише краса музики та танцю. Такі прості та повільні рухи, виглядали так зворушливо у виконанні хворих діток та їх батьків. Ми приймали участь у фестивалях та концертах, не лише в Латвії, але і закордоном. А маленькі танцівники старанно і наполегливо готувалися, слідкували за кожним моїм кроком, щоб бездоганно повторити його. Так, інколи було важко, інколи напевно навіть боляче, деякі не могли запам’ятати елементарний рух, але наша щира команда батьків та родичів, підтримувала малих, і вони вперто тренувалися і робили великі перемого над собою. Це був шлях кольорових квіткових мрій (так називався один з наших танців), шлях від маленьких пуп’яночків до впевнених, відвертих, радісних квіток. Шлях який ми долали разом, тримаючись за руки, з вірою в хороший кінець.
Але була одна дівчинка, яка не могла йти до мрії разом з нами. Вона взагалі не могла ходити. У Гундаги була страшна вроджена хвороба, що прикувала її до ліжка, і водночас мужнє добре серце. Я приходила до її дому кілька разів на тиждень, щоб допомогти робити спеціальні вправи та розважити цю сильну дитину, з великими блакитними очима. Спершу мені було страшно, Гундага просто лежала і не могла поворухнутися, не могла самостійно їсти, і навіть виражати свої емоції. Але дуже скоро, її не по-дитячому загартоване велике серце, переконало мене, що ніякі фізичні вади не завадять нам любити та радіти життю. Я приходила до цієї родини, щоб вчитися мужності та щирості, щоб вчитися бути справжньою людиною.
Чи ЄВС це робота? Я не працювала жодного дня. Навчалася, розважалася, ділилася своїми знаннями та вміннями, але не працювала. Хоча я знаю від багатьох волонтерів, що вони дуже втомлювалися від роботи та строгого начальства. Але в мене все було інакше, можливо через внутрішній настрой, а можливе через сонячне добре оточення. Майже кожні вихідні, ми їздили на фестивалі та виступи, організовували виставки та концерти, але це було більше моїм власним бажанням, ніж роботою.
Мій латвійський рік подарував мені ще безліч прекрасних митей, моїх найкращих друзів, моє велике кохання, незабутні подорожі Європою та екстремальні, часом небезпечні пригоди. Багато що було вперше, багато що було найкраще, те що змінило мене назавжди, і подарувало відчуття задоволення життям, подарувало миті котрі закарбувалися в моїм серці назавжди. А головне визначило увесь мій подальший шлях.

Назва історії: Шлях кольорових мрій
Назва проекту: I am in 3 (Сerību Spārni)
Час реалізації: 1 квітня 2011 - 31 березня 2012
Місце та країна реалізації проекту: Сигулда, Латвія
Країни-учасниці: Європа
Партнерська організація з України: UForum, Львів
Автор: Уляна Челюскіна, Київ

28 2012 | Автор: bartek | Переглядів: 3567 | Коментарів (0)
Оновлено:2.11.2012 - 14:28